Projekty Stowarzyszenia arrow Po co nam to ?
Питання про мету наших поїздок у село PDF Надрукувати
22.01.2009
Питання про мету наших поїздок у село, на позір таке просте й очевидне, виявляється одним з найважчих, якщо хочемо відповісти на нього сумлінно. Мабуть кожен має свою регулярну, банальну відповідь-прикриття, котру уклав собі колись для захисту перед зовнішнім світом – «шукаємо пісень, хочемо їх записати, щоб не загинули». Це, звісно, правда, однак далеко не вся.

Якось, коли мене спитали, навіщо я співаю, я відповіла, що не розумію питання. B ньому був підступ і провокація. Розмова на цю тему – це як свого роду сповідь, бо щоби пояснити, чому це для нас таке важливе, треба говорити про дуже інтимні речі, такі як вартості, ідеали, мрії, часом треба повернутися до світу казок, а часом навіть розповісти своє життя. Багато речей треба назвати і впорядкувати, дати означення сутностям, що не надаються до визначення – таким як культура, мистецтво, людина. Така відповідь завжди є суб’єктивною.

Не кожен зважується на поглиблений у такий спосіб аналіз своєї праці, й тоді залишається «науковий» підхід, що полягає переважно в пошукуванню, документації й архівації музичного матеріалу. Кожна пісня отримує паспорт, тобто жменьку інформації, необхідної для подорожі в країну запилених полиць.

Професійний дослідник мусить знати аж три речі про свого інформатора: ім’я, прізвище й рік народження, а про його село лише одну: точну назву, разом з волостю чи повітом. Коли набереться більша кількість класифікованих у цей спосіб пісень, може постати монографія на тему цілого регіону, в якій буде перелічено наявні тут жанри, описано виконавську манеру й схарактеризовано репрезентативні стилістичні риси. Аналізові й документації підлягає лише «вартісний», тобто достатньо давній і позбавлений впливів сучасної культури матеріал.

Ця методологія є зручною й безпечною, бо дозволяє дослідникові заощадити свої емоції. Адже з чистим сумлінням можна назвати «інформатором» людину, котра разом з піснею відкриває перед тобою душу й обмежити своє знайомство з нею цими трьома відомостями. Спокійно можна ввімкнути свою електроніку, коли сідаєш за стіл, а двері замкнути за собою відразу, як тільки її вимкнеш, навіть не замислюючись над психічним зусиллям, із яким буде пов’язаний твій візит.

Можна взяти те, що тобі потрібно й піти, нічого не залишаючи взамін. А якщо трапиться так, що інформатор не заспіває, бо не пам’ятає пісні, або виявиться хворим, або буде в жалобі, або просто не матиме бажання, або ж його пісні виявляться маловартісними, тоді дослідник одразу переміщається до іншого місця, вважаючи дану експедицію невдалою.

Така грабіжницька техніка здобування матеріалу є ефективною, бо може принести велику кількість наукових публікацій у досить короткий час і забезпечити їхньому авторові неписане, але непорушне право на ці пісні. Жоден інший науковець не може тепер провести власну експедицію до описаного ним села, а якщо цей науковець ще й займається відтворенням фольклору, то жоден інший етномузикологічний гурт не може виконувати ці пісні. Записи скоріш за все нікому не буде показано.

Одначе можна замислитись, наскільки дієвим є цей підхід. Якщо головною метою справді є одна лише систематизація з формального погляду, то, звісна річ, цей метод є найкращим. Натомість якщо наукове дослідження культурних явищ має на меті розширення нашого знання про людину та її оточення, необхідним є використання знарядь з різних дисциплін – з антропології, соціології, суспільної комунікації, історії, психології тощо, залежно від природи досліджуваного предмету. Обмеження до самої документації й типології пісні можна порівняти з описом соломки – її форми, довжини, матеріалу й способу виготовлення без звернення уваги на її призначення – чи служить вона до пиття молока, чи до пускання мильних бульбашок. Це є дослідженням самого інформаційного каналу у відриві від адресанта, адресата й змісту повідомлення.

Нам цього замало. Пісня є отвором до ключа, за яким стоїть людина. Ця людина для нас є найважливішою. Слухаємо її й співаємо з нею, щоби щось від неї довідатись. У жнивних плачах (? – Т.Ш.) чуємо тяжку працю понад сили, в родинній ліриці щоденні проблеми, а в індивідуальній експресії характер кожного співака. Якщо вчимося їхніх пісень, то трактуємо цих людей не як інформаторів, а як майстрів, адже факт, що ми можемо професійно схарактеризувати їхній стиль і виконані ними пісні ще не означає, що ми вміємо заспівати їхні пісні краще за них самих. І за ці скарби даємо їм щось узамін – а треба небагато. Зазвичай вистачить пошанівок, довіра, цікавість до їхнього життя й потвердження, що їхній спів є вартісним, прекрасним і неповторним, а самі вони є фахівцями найвищого класу, а не лише носіями музичного матеріалу, котрий треба записати, впорядкувати, опрацювати й заспівати краще, гарніше, чистіше й динамічніше. Без цих людей пісня не має сенсу. Якби ми поставили їм питання, навіщо вони співають, воно було б рівнозначне питанню, навіщо ці люди говорять, адже пісня є комунікаційним кодом, не менш практичним і точним, аніж мова; завдяки великому вмісту символіки й вокальних невербальних сигналів, вона дає можливість більш безпосереднього контакту.

Я не хотіла би скривдити фахівців-науковців, котрі не признаються до таких людських стосунків зі своїми інформаторами. Коли поставити їм відповідне питання, то виявляється, що попри програмне прагнення об’єктивізму, а отже й брак особистого захоплення, вони можуть розповісти багацько цікавих історій. Але виявляти свої суб’єктивні почуття – це попросту не відповідає поняттям доброго тону, адже тоді перестаємо бути професіоналами, стаючи натомість аматорами.

Чи в такому разі наш підхід є непрофесійним? Це не має великого значення, адже непрофесіоналізм як такий є нашою ціллю. Ми користуємось у нашій праці тим самим дослідницьким арсеналом, що й науковці–архівісти. Записані нами пісні так само добре піддано опису, і в разі потреби можемо так само фахово про них розповісти.

Одначе це для нас попросту не є найважливішим. Ми не боїмося визнати, що любимо співати, що не вимикаємо мікрофон, коли жінки співають нам життєві пісні про трагічне кохання з убивством чи без нього, а коли трапиться, що й взагалі не співають, то не тікаємо з виском шин до іншого села.

Науковість не мусить означати брак любові й відповідальності за предмет дослідження. Цим предметом у нашому випадку є людина, а пісня є одним із багатьох способів принаймні часткового пізнання конкретної особи, зрозуміння її власної мікроісторії. Універсальний характер комунікації через спів дозволяє піднести це знання до ступеня макро, а потім знову повернутися до індивідуального випадку й завдяки цьому дізнатися щось нове про себе. Тому нас не стосуються умовні поділи території між фаховими дослідниками, нас не цікавить, чи це село є вже «чиїмсь» – якщо нам удасться встановити добрий, чесний і сердечний контакт з її мешканцями, то буває, що вже не так село стає нашим, як ми самі належимо цим людям.

Особисте захоплення й ентузіазм не мусить бути дискваліфікацією, якщо воно не фальшує результатів дослідження; спостереження з позиції учасника є одначе одним з основних методів соціологічного дослідження. Кожен практик – навіть із найбільш теоретичним підходом – визнає, що для того, щоби добре заспівати пісню, треба почути її безпосередньо від того співака, котрий її зберіг. Треба особисто до нього поїхати – не лише для того, щоб спостерегти працю дихальних і мімічних м’язів підчас співу, але й щоб побачити, як виглядає ця людина постаратися хоч трохи її пізнати й зрозуміти.

Через це ми їздимо в різні місця, співаємо різні пісні – і польські, й українські. Культурні відмінності, на котрі часом натрапляємо, і праця, яку мусимо зробити, аби дістатися села на українському Поліссі, не завжди є більшими від тих, що на них ми наражаємось, їздячи різними частинами Польщі. Хоч, дійсно, закордонна поїздка зазвичай вимагає від нас більших зусиль. Однак саме через це подія набуває більшого значення, а відтак і радість від зустрічі є тим більшою, чим важче її добутися. Не важливо, до якої національності належать наші друзі, й неважливо, якою мовою вони говорять, якщо нам удається порозумітися з ними. Важливим є контакт.
Останє оновлення ( 29.07.2009 )
 
< Попередня   Наступна >
Назад