У Переброди ми потрапили в 2002-му, коли групою приятелів з Варшави та Рівного їздили українськими селами розшукуючи старовинні пісні. Ми чули, що Переброди – це село «на краю світу», і донедавна туди взагалі не було дороги. Уперше ми дісталися туди вдвох, з Монікою, і через село йшли несміливо. Запитали якусь жінку, чи може знає вона, хто тут колись співав, а вона провела нас до своєї мами, Анастасії Григорівни Чмуневич. За якийсь час до неї зайшла її подруга Ганна - коли ж вони почули, що нас цікавлять «старовинні» пісні, відразу почали співати. І тоді ми одразу зрозуміли, що знаходимося в потрібному місці.

Дім Насті став нашим домом. Одного разу, приїхавши у гості пізно вночі, щоб не розбудити її, ми довго сиділи в кущах, чекаючи світанку. На ранок отримали від Насті такого прочухана, що з того часу стукали до її дверей будь-якої пори дня чи ночі – і вона завжди відкривала нам з широкою посмішкою.

Вранці Настя вставала задовго перед нами. Доїла козу Тамару, чистила картоплю, розпалювала печ, готувала для нас борщ на сніданок, смажила сало до картоплі, а часом свіжих карасиків. Рухалася біля печі без поспіху, але вправно. Будив нас її голос: «Девчата! Ребята! Вставайце, снідайце!» Ми бігли до літньої кухні - маленької хатинки з небесно-блакитним віконцем, щоразу при вході б’ючись головою об низький одвірок. І коли, заспані, всідалися на лавках навколо столу з їжею, Настя тихенько читала молитву. Ми чекали, коли вона присяде, дістане з-під столу пляшку горілки (на столі не тримала, щоби не принаджувати незваних гостей), наллє всім по чарчині і промовить тост: «Щоб усє здорові булі! Щоб ми ще встречаліса!». Після такого благословіння ми брали ложки і починали їсти, найчастіше зі спільних тарілок. Бувало ми привозили в подарунок гарні кухлі, щоб було більше посуду, але потім знаходили їх у кімнаті на столі, біля покуті, серед родинних фотографій і інших сімейних реліквій.

Настя, як всі літні люди з Перебродів пам’ятала: «В нас булa Польша. Потом Польша прошла, прийшлі совєти, потом отошлі совєти і прийшлі нємци, а потом знов прийшлі совєти». Старші люди закінчили по два-три класи в польській школі. Пишаються, що знають декілька польських слів, а часом навіть цілі довоєнні вірші.

Під кінець війни німці спалили село. У переказах старих людей час ділиться: до пожежі і після. «Не зосталосо нічого, оно толькі двє клєті і церква. - розповідає Настя - У лєсє ми в станках жилі. Пo 2-3 сем’ї, без коміна, дим очі виїдав. Кросна на вуліци люді ставлялі, межи березамі. У нашому льосі в землє осталаса бульба. Я мала 9 год, маці пошила мені полотняну торбочку і я приходіла з лєсу до льоха по тую бульбу. Мо’ 10 кілометров до села було. Батько боявса, шоб мене німци не побачилі. Алє я не бояласа через ліс йті. Накладу бульбі в торбу і несу, по дорозі зайду до баби, побалакаю, а завтра знов йду».

Настя виховала п’ятеро дітей. Розповідає як пряла, а ногою гойдала колиску з дитиною і співала: «Спі, деціно малєнькая, хай гуляє маті молоденькая».

Пізніше, вдома біля Насті, завжди бігали діти - її онуки. Їм подобалося бути з бабцею, вони часто в неї ночували. Останніми роками її навідував знайомий, - Іван, якого в селі називають Кравцем. Якось у березні Настя привітала нас із сльозами: по радіо повідомили, що в Польщі страшні морози, а ми не телефонували, не приїжджали кілька місяців; от всі й вирішили, що ми позамерзали насмерть і стали оплакувати нас. Навіть донині я не знаю, чи ті сльози були справжніми чи, як завжди, Настя жартувала над нами.

Казала: «Не хочетца вам єхаті, то зоставайцеса! Робота поробляна, заре до весни будом седєті і спеваті. А я на вас буду дівітса». Повторювала слова свого батька: «Не май сто рублєй, алє май сто друзей – лекше буде житі».

Пісні з’являлися в неї хтозна звідки, буквально щохвилини. Співала їх своїм низьким, жорстким голосом, але весело та завзято. «Як я була мала, то батько брав мене з собою до лісу, як йшов косіть сєно. Ми йшлі далєко, на нєколькі днюв, ночовалі в станку з деревіни. Вун косів увесь день, а мене на пеньок становіл, коб я йому спевала. І боровиє песні, і які там сама здумаю. Тоді спевала і заре на старость теж спеваю.

Кедися люді спевалі і спевалі. Корови як пасом - одна тут спеває, друга там спеває. А зара тіхо. Цепера навіть пташечок не чутно.

Цепера ніхто не вмеє пєті. А з нас насмехаютца - що артісткі. А як ми повміраємо, то даже такіх беззубих артістов не буде».

І хоч звикла приказувати мовляв, вже стара, час помирати, що колись ми приїдемо, а тут хатина порожня стоїть – ми цьому не вірили.

Баба Настя - Анастасія Григорівна Чмуневич (1932 - 2007)

Надя

Від Насті ми потрапили до Наді. Ганна провела до її хатини, на краю села. Ми сказали, що нас цікавлять старі пісні й одразу були належним чином прийняті, запрошені до столу. Прийшла сусідка, прийшла родичка, це мав би бути всього лише візит вічливості. Надя відразу почала співати, не було потреби просити двічі. Ганна їй басувала. Слухаючи їх, ми були в захопленні. А Надя згадувала все нові й нові пісні. Її вібруючий голос нас гіпнотизував, а вона, співаючи, немов кудись переносилася. Навіть зовнішньо змінилася,- замість втомленої працею літньої людини, перетворилась на гарну, сяючу жінку. Наш візит давно вже повинен був скінчитися - але минули дві, три години, сусідка з родичкою давно пішли додому, а Надя розходилася все більше, і очі її блищали. Вранці ми зрозуміли, що життям тут керують не людські умовності, а щире бажання - і це нам дуже подобалося.

Ще дитиною Надя вчилася співати від своєї тітки: «До лісу мене бралі, бо тре було сєно гребті, снопкі вязаті, помагала я тьотце. То все поробімо, а вже як сонце заходіть, то тютка наша як заспеває, і так іде голос по лєсу! І я все перейняла, всє її голоси я знаю».

Надя багато пережила в своєму житті. Виховувалася сама, без батька, котрий, однак, мав великий талант – вчився на священика, прекрасно співав, грав на різних інструментах. Помер молодим – горілка з’їла. Так само, через горілку, передчасно помер її чоловік. Того ж року син загинув у війську.

«Я люблю такіє сумниє песні. Такіє як з жизні. Моя жизня так склаласа, що я вдова, чоловік мой помер і син, а я як собі заспєваю такіє жизнєнни песні - здаєтса, що мнє здоров'я прибуває, якшо я за свою жизнь заспєваю. А тих популярних, украінскіх песнєй не люблю. «Як зустрів я тебе, моя пташко» – як чую таке, то можу встаті, вийті з-за столу, я не хочу таке слухаті. Мені треба, щоб мене саму за душу брало, такіє пєсні я собі шукаю».

Надя росла разом з Іваном Петровцем, якого в Перебродах називали Бондарко. Їхні матері були рідними сестрами. Після війни, після пожежі, вони жили в одній хаті двома родинами. Він і вона напівсироти. «To моя Надя, єдіна сестра, кромє єї бульш немає нікого» – часто говорив Бондарко. «Ми так помагалі одне одному з Іваном. Так увечері, в хаті лучину запалім, нам тре було прадіво мяті, то я пострибаю по ньому, а як все поробімо, як стане цемно на дворє, то всядемосо собі з Бондарком в хаті, або на вуліци, за стожком і давай спеваті при месяцу. І вельмі хороше у нас виходіло удвох!

Заре я знаю: у Переброді багато є таких, що спевають, алє от голосу мого нігдє немаєкі. І Бондарко зроду казав: «Як не буде Наді, то такого голосу в Перебродах вже ніхто не знайде». Вони всє спевають за мною, тольки за мною. Самі теж спевають, але так спевають, ну як… голосу не мають такого, щоби якась жаль брала. А так собі - тралі-валі, тралі-валі, да й всьо...».

Надія Григорівна Євсович (1941)

Ганна

Як тільки ми приїжджали Ганна завжди одразу прибігала до Насті. Приносила торбини з сушеною рибою, грибами, з домашніми консерваціями.

ЇЇ подружне життя було невдале, шлюб був недовгим. Чоловік прийшов в «приймаки», тобто оселився в неї, її родинній хаті. Півтора роки прожили разом, народила дочку, а потім він пішов до війська. Як повернувся, то виявилося, що подальше співжиття він уявляє собі дещо інакше – всі мусять працювати, а йому не дуже хотілося. Тому Ганна його вигнала,- бо навіщо ж їй такий. За допомогою батьків виховала дочку і дала їй освіту .

Ганна неймовірно прудка і сильна. Працює нарівні з іншими членами родини, молодшими і наймолодшими. Має високий, гострий голос. Показала нам як співалися борові пісні - коли ти в лісі, збираєш гриби чи журавлину, або пасеш корів; потрібно так заспівати, аби твій голос було чути далеко-далеко, аж на другому кінці бору. Якщо закриєш вуха долонями, вібруючий голос мало що не рознесе тобі голову, настільки відчуваєш його міць. А якщо встанеш на пеньок, голос полетить ще далі.

Ганна рухлива і спритна як дівчинка. Її тіло підскакує до танцю, як тільки десь почує музику. Вона – душа всього товариства. Вона може розвеселити своїми жартами, але одночасно може бути посередницею в суперечках. Буркотлива, але з саркастичним почуттям гумору. У неї гострий голос і гострий язик.

«Мої дєті і внукі не спєвають етиє стариє песні. Чому? Бo не вмеють. Дочка хоче, пробує зо мною, алє вона так не вміє, не може. Так щоби підвела – (заспівала першим голосом) зара голосу не має такого. Вони і завідують. Онукам і правнучце наравітса як я гуляю (танцюю)Ніхто не навучитса моїх пісень, ніхто. З моїх децей ніхто». по-старінному, алє самі так не вмеють, не віходіть. В їх немає такого голосу, в їх немає нічого.

Ганна Яківна Чмуневич (1932)

Бондарко

Давніше, коли до Перебродів не була проведена дорога, через заболочені грунти доїжджала сюди вантажівка – т. зв. «грузотаксі». Також прилітав літак. „Кукурузник” на 12 осіб раз чи два рази щодня привозив людей з Дубровиці і назад. Аеродром був влаштований на лузі за помешканням Івана Петровця, а сам він був відповідальним за нього. Перш ніж літак мав піднятися в повітря, потрібно було перевірити чи ніхто не наблизився на небезпечну відстань, чи птах не потрапив під пропелер, і якщо все було добре, потрібно було крикнути: «От вінта!»

Спочатку, коли ми приїжджали у Переброди, Бондарко не хотів співати. Не дозволяв вмовити себе. Пережив смерть сина, смерть дружини, не мав охоти ані на спів, ані на товариські контакти. Лише після декількох років він долучився до нас. З допитливістю цікавився політикою, а ми розпитували його про історичні події цієї місцевості. Бондарко був одним з останніх музикантів в Перебродах - грав на «дудці» або сопілці, яку сам виготовляв, викручуючи її зі стовбура молодої сосни. Господар, в повному розумінні цього слова, - тримав корову, коня, обробляв землю. Хоча жив він самотньо, ніяк не хотів відмовлятися від свого великого господарства - власноруч робив сир, масло, ловив рибу.

«Як шо-небудь так-о напливе на серце, то беру з-під лужка (гармошку), да сяду, да там-дадам!» Жінки говорили, що мав важкий характер – був запальним, емоційним. Про те, як повинні співатися слова у пісні, могли сперечатися з Надею до останнього, часто цілий вечір, і навіть до наступного дня. І для неї, і для нього пісня була чимось священним. Не можна міняти слова, бо пісня тоді не буде піснею. Коли ж все звучало добре, рядок за рядком йшли як потрібно, всі співаки поринали у вібрацію голосів, у музику та текст пісні. Коли проспівувалася остання строфа, Бондарко звер